виявлятися під оцим чудовим, темносинім, погідним небом, серед пахощів лип та співу солов'їв. Не бачучи Гадини у стайні, вона, мов у нетямі, почала шелестіти соломою в жолобах, заглядати в засіки та попід жолоби, шукаючи, чи він там де не сховався. Далі зупинилася.
„І пощо я властиво його шукаю?“ — міркувала вона. — „Чого мені від нього треба? Що я йому скажу і що їй можу сказати? Погань, гниль, огида! В них вони почались, у них родились, у них живуть, у них і пропадуть. Чи я маю їх виймати з тої калюжі? Навертати з тої дороги, що так відповідає їх натурі? О, ні, чорт із ними! Нехай ідуть, нехай бредуть! Аджеж обоє вони — його діти, мого мучителя, мого тирана! Аджеж обоє вони, заки ще на світ прийшли, вже були наругою для мене, вже помагали рвати мою душу, нівечити мою честь, моє добре ім'я! Нехай ідуть тою дорогою огиди й ганьби! Я їх певно спиняти не буду!“
І вона взяла з жолоба стебло соломи і звільна перекушувала його зубами, випльовуючи відкушені шматочки. Думка її, тим часом, перескочила на інше.
„Але злодюга, оцей Гадина! Чи бач, уже зачав підстерігати попа. Ну, той коли зачав, то свого не покине. Та що це значиться, що він обіцював їй цими днями мати ще більше грошей? Невже він мав би…? Треба буде остерегти старого. Або ще краще… що то поможе його остерігати? Краще хіба самій його пильнувати. Може б, Адась… Та ну! Чорт із ними, з усіма! Побачимо!“
І пані махнула рукою, немов проганяли якусь уперту, влазливу муху, і швидким ходом
