Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/261

Цю сторінку схвалено

— Зараз?

— Ну, ні! Але пото́му. Нині ввечір.

— Е, дуриш! Як підеш, то тоді й скажу.

— Та ні, скажи зараз. А то не піду ані нині, ані завтра, ані ніколи. І знати тебе незахочу.

— Ну, та й слухай же. В нашого ксьондза[1]

— В котрого?

— Та у старого, того, що тут ув офіцині живе. В нього є гроші. Великі гроші.

— Е, в шпаркасі[2]!

— Те, що у шпаркасі, то окремо. Але є й готові. Він їх усе переховує, щодень в інше місце. Купочку тут, купочку там. Я його давно вже підстерігаю, та осторожний, опир! А найбільше пес на перешкоді. Все, як тільки я трохи наближуся, пес почує і сполошить старого. Але одну купочку я таки вже цапнув.

— А багато?

— Параско! Параско! — роздався в тій хвилі з кухні голос Гапки. — А щоб за тебе Бог забув і всі святі, як ти про роботу пам'ятаєш! Параско!

— Ой, лишенько! — скрикнула Параска. — Вже Чума рипить! Послала мене по дрова, а я тут із тобою забалакалася. Пусти!

— Та побудь іще хвилечку! — просив Гадина.

— Нема часу. А то ще стара опириця прийде та наробить крику.

І Параска прожогом вибігла зо стайні й майже лицем у лице наткнулася на паню Олімпію.

 
  1. Так у Галичині звуть пан-отців, священиків.
  2. Шпаркаса — ощадниче товариство, щадниця (нім.).