Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/259

Цю сторінку схвалено

кльонів. В її голові спокійно жили поруч себе Христос і Беліяль[1]: безліч набожних пісень та молитов, котрі шептала раз-у-раз або співала якимось скрипливим, розбитим голосом, і ще, може, більша безліч найпоганіших прокльонів, котрими сипала направо й наліво, як чорна хмара градом. Пані Олімпія аж стрепенулася, почувши той голос.

— Ну, розспівалася! — буркнула вона. — Та вже нехай співає! Ліпше, коли співає, ніж якби мала клясти. Хоч то здається, — мигнуло їй у думці, і усміх перебіг по лиці, — що Пан-Біг так само не слухає її побожного співу, як і її прокльонів.

Не доходячи до вікон кухні, пані завернула знов набік, перейшла подвір'я й пішла заглянути до стайні, двері котрої були відчинені. З нутра темної стайні доходив до неї якийсь шелест, помішаний зі шептами і здавлюваним сміхом. Пані стишилася, притулилася до стіни близько дверей і слухала.

— Ну, та ходи, дурна Параско! Чого тобі боятися? — шептав Гадина.

— Не хочу, дай мені спокій! — відмовляла Параска.

— Але ходи! Присяга Богу, що тебе не одурю! Восени поберемося.

— Знаю я таких, як ти. Поберемося, то тоді піду, а тепер зась тобі!

— Але не бійся! Ходи!

Гадина, очевидно, силою трібував спонукати Параску, та вона була сильніша від нього й попхнула його так, що він мало за двері не вискочив.

 
  1. Злий дух, сатана