розлогих, вікових лип, що, немов величезні темнозелені голови, бовваніли поза невисоким дахом офіцини. Та коли б не той дим, можна б було подумати, що все оте обійстя[1], оточене старезними липами, немов відгороджене від світу, не має в собі ані живої душі. Ніде не було чути ані голосу, тільки солов'ї лящали між гілками липи. Пахтяр давно вже подоїв корови й поїхав із молоком до Львова, його пастух погнав корови на пасовисько, Деменюк іще досвіта пішов кудись, а молодь заспала трохи довше, дякуючи святій неділі, хоча, звісно, і в будні вона тут не дуже потіла над роботою. Та все таки пані Олімпії немила була ця тиша в білий день, і вона почала пильніше прислухуватися і приглядатися, що робить її служба. Вона тихо, звільна перейшла поперек подвір'я, колись гладко утоптаного, а тепер зарослого травою, і наблизилася до вікон кухні, щоб заглянути до середини. Вона йшла близько стіни, крадучися звільна та вдаючи, немов і не думає ні про що. Служба добре знала цей її поганий звичай.
— Zacznijcie, wargi wasze, chwalic Panne swieta[2]! — роздався нараз у кухні побожний спів Гапки. Була це пристаркувата вже дівка, що виховалася при дворі та, не вийшовши заміж, так і лишилася тут. Колись вона була веселої вдачі, гуляла і з паничами, і з парубками, відсиділа пару літ у криміналі за страчення дитини, та, вернувшися відтам, як одинокий здобуток тюремної цивілізації, винесла непоборний нахил до побожности й до про-
