Гадина. Він тут щось порядкував вечером у покою.
— Гадина, Гадина! — гнівно відмовила пані. — Тобі щось тільки на когонебудь скинути! А я певнісінька, що це ти зробила.
— Ні, скарай же то мене, Господи, що ні! — божилася Параска.
— І не божися надурно, ти, погане насіння! — крикнула пані. — Знаю я тебе так само, як і того твого Гадину. Обоє ви добрі гадюки! Ну, та чого стоїш? Іди, буди других! Адже, певно, всі сплять, хоч уже сонце он як високо!
— Та нині, прошу ясної пані, неділя.
— О, так, вам аби неділя! То що, в неділю їсти не треба? Бігай, збуди Гадину, нехай зараз біжить до пахтяра[1] по молоко і сметанку[2]. Не бійся, той, певно, давно встав і корови подоїв. Може, вже й до Львова поїхав.
— Як поїхав, то молоко і сметанку для ясної пані лишив у пивниці[3], — вспокоювала Параска, очевидно, мало що собі роблячи з грізного голосу пані Олімпії і все ще позіхаючи та чухаючи розпатлані, давно нечесані коси.
— А потому збуди Гапку й кажи їй, щоб зараз розпалювала під кухнею[4]. Старий Деменюк, певно, вже й без тебе встав. Ну, ти ще стоїш? Та махай, тумане[5]!
Параска врешті рушила з місця, та коли пані відвернулася від неї, вона підняла обидві руки до лиця й, закрививши указові пальці, немов ріжки, приложила їх до чола й, пере-
