Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/243

Цю сторінку схвалено

її, збуджувала рівночасну пошану й обридження. Він явився попом, але попом здичілим, диваком та відлюдком, що довгі літа жив у горах, здалека від усякого цивілізованого товариства, від духових інтересів. Мов жива, стає ще тепер перед нею його постать, згорблена та похилена, придавлена передчасною старістю. Його очі, колись такі палкі, такі ясні і блискучі, з котрих так і говорив світлий ум, так і ясніла щирість та доброта, — тепер погасли, запалися глибоко й бігали в ямках, мов сполохані. Чари його бесіди щезли без сліду: на першій візиті у дворі він раз-у-раз путався у словах, гикався, уривав на половині речення так, що граф, по його виході, зі звичайним своїм цинізмом сказав:

— То якийсь ідіот. Цьому треба дати презенту[1]!

А все ж він при всім тім був священиком. Його духовний стан домагався від неї пошани, і вона була вихована в занадто побожних традиціях, щоб відмовити йому тої пошани. Та це не все. Швидко вона з уст самого о. Нестора розвідала історію його життя — не так, може, розвідала, як доміркувалася її з його уриваних та безладних оповідань. І ця історія ще більше зблизила її до нього. Аджеж це через неї дійшов він до того стану! Вона, хоч і несамовільно, була причиною його зруйнованого життя, розбитих надій. О, пані Олімпія тепер добре вміла відчути ту важку та сумовиту історію бідного здичілого попа!

 
  1. У Галичині, поки піп одержить парохію, мусить дістати на це згоду (презенту) дідича, що є ніби опікуном церкви та прихожан. Цей панщизняний звичай залишився й досі.