Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/241

Цю сторінку схвалено

— Скучно вам, графине, зо мною, калікою, панькатись, правда?

— Скучно, — каже вона, дивлячись у інший бік.

— Ви б Богу помолилися, щоб мене чим скоріше забрав з цього світу.

— Молюсь.

— Добре робите. Я б менше мучився, — додає він із їдким насміхом, — а ви б заміж вийшли, правда? Ну, скажіть по щирості, маєте вже на думці кавалера[1], за котрого б ви вийшли?

— Маю! — каже вона, затискаючи зуби, з запеклою злобою в серці.

— Це дуже гарно! — іронічно цідить граф. — Тільки ось що лихо! Не дуже, мабуть, ваша молитва щира, бо я чуюся здоровішим. Може, вам, графине, діточок хотілося б?

Сльози бризками бризкають із її очей, але вона зціплює зуби й не дає по собі пізнати тої пекельної муки, яку їй завдає її зашлюблений мучитель. Мовчить, відвернувшися, а граф далі торочить:

— Отаке малесеньке, рожевеньке, гарненьке дитятко, чудо, що за люба розривка[2] була б для вас! Трепалось би, сміялось би, далі й лазити б почало. А, графине, чого ж ви мовчите? Правду я кажу?

— Правду.

— То-то й є. Та що ж, біда моя, графине, я слабий! Я, немічний каліка, не можу сповнити свого обов'язку. Терпіть, графине, чень[3] Бог і над вами змилується!

 
  1. Кавалер — жених.
  2. Розривка — розвага (польське).
  3. Чень — може.