входить у якийсь безконечно довгий коридор, погано освітлений і давно-давно непровітрюваний. Сперте повітря каменем налягає на її груди. Дрож проходить по тілі, а її рука стискає щось таке холодне, слизьке та огидливе… Ох, та це рука її судженого, графа Торського, що товаришував іще з її батьком за його молодих часів і, розтративши по европейських столицях та ігорних місцях силу, молодість, здоров'я й маєток, вернувся до краю, щоб рятувати останки надшарпаної фортуни. Побачивши її, молоду, вродливу й посажну панночку, дочку свого приятеля, він зараз поміркував, що з усіх можливих фінансових спекуляцій ця буде, мабуть, чи не з найліпших, і зараз же приступив до діла…
Сонна змора все далі й далі, все глибше й глибше тягне паню Олімпію по дебрах[1] її холодного та непривітного аристократичного життя. Ось вона графиня Торська. З батьківського дому вибирається з чоловіком у пошлюбну подорож до Італії. Та обоє доїздять тільки до Монако, і тут чоловік її програє більшу половину її посагу. Мов важкі дощеві хмари, висять над душею пані Олімпії спогади її медових місяців, прожитих із графом. Сцени, сльози, розпука… Вони вертаються домів[2], граф грозить, що продасть останнє село, яке йому лишилося з його родових маєтків, — оці самі Торки, в котрих суджено було пані Олімпії прожити решту віку. І хто знає, чи не був би й виконав своєї погрози, бо до Монако тягло його далеко дужче, ніж до молодої та вродливої
