Їй снилось, що вона була молоденькою дівчиною. Квітуча, мов рожа, в рожевім убранню, вона рожево глядить на світ. Усе їй усміхається, усе її пестить, усе любується нею. І сонце, і квіти, і повітря, і люди. Молодь липне до неї, паничі з найчільніших родин у краю роєм крутяться довкола неї. Молодечі лиця, то круглі, то подовгасті, облиті здоровим рум'янцем, то сантиментальною блідістю, з чорнявими, пещеними вусиками й без них, з очима, то вогнисто блискучими, то немов ув'ядаючими[1] від гарячого чуття, хмарою носяться довкола неї, мов лиця ангеликів довкола Сикстинської Мадонни. І не диво! Вона молода, вродлива, дочка графа Лісовицького, властивця обширних маєтностей і великих капіталів, — значить, хоч не одиначка, то все таки одна з перших великопанських партій у краю. І вона знає це, і ходить гордо, холодно, насмішливо серед тої хмари лиць, під градом палких, закоханих поглядів, серед шепоту подиву та здавлюваного бажання. Їй люба ота душна атмосфера подиву, зависти та бажання, але її не тягне ані до одного з тих лиць, ані до одної з тих гнучких та елегантних фігур у фраках, циліндрах і глянсованих рукавичках.
Сонна змора тягне її з блискучого та запахущого світу сальонів, балів та компліментів у невеличку, чистеньку й тепленьку кімнатку в обширних офіцинах[2], що від двору її батька вибігли геть-геть у сад, немов сховалися під розлогими липами. Там живе учитель її братів, молодий студент філософії, Нестор Дереваць-
