або в гардеробі. А до того, пані звикла була будитися дуже вчасно, і в таких випадках, звісно, першу розбуркувала Параску. Так ось вона взялася на спосіб. Щовечора, коли пані засне, вона завішувала вікно килимком і щільно затикала з боків шматами, щоб ранішнє проміння не продиралося до спальні, міркуючи, що в такім разі пані хоч коли-не-коли проспить довше, — значиться, і їй можна буде довше поспати. І даремно пані Олімпія гнівалися і сварила на неї. Параска з упором[1], властивим тупій та лінивій натурі, не покидала свого звичаю й тим доводила паню до розпуки, тим більше, що гробова пітьма у спальні в разі її припадків іще збільшувала її тривогу.
— Параско! — не то кричить, не то шепотить пані. — Встань! Відслони вікно!
Та Параска й не думає встати. Вона спить на землі, на сіннику, без подушки, поклавши тільки якесь шмаття під голову та накрившися грубою веретою[2]. Рівномірно роздається її здорове сапання; видно, що сон її твердий та спокійний, і що можна б її й на поле винести, і вона б не збудилася. Отой твердий, здоровий сон дівчини почав звільна вспокоювати й паню Олімпію. Вона зовсім прийшла до себе і знов лягла на ліжко та накрилася ковдрою, хоч у спальні було тепло, аж душно. Та зі сну вона зовсім вибилася. Уява, збентежена сонною зморою, почала насувати їй на ум усіляке страхіття. Спершу в її голові мигнула думка: ану ж який злодіяка закрався до сіней, повзе до її спальні. Та ні! Що він у неї візьме?
