поставах, а як раз стільки було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких він лишив під скелею. Ставши на тій купі, легше якось відітхнули товариші Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих своїх товаришів, що лишили їх були під скелею, числом сорок хлопа. В тім місці шаліла тепер люта хвиля, розбиваючись об зубці скелі і прискаючи далеко срібною піною. З туркоманів не було вже ані сліду, тільки часом, коли хвиля на момент уляглася, щось чорнілося на сірім камені; це був одинокий живий іще чоловік із тої дружини; заков'язлими пальцами він держався скелі, хоч як шарпала і рвала його люта хвиля. Він не кричав, не кликав рятунку, тільки гойдався за кожним приливом води, поки вкінці й він не щез, мов листок, сполосканий водою.
Бурунда, німий, синій з натуги і злости, зирнув довкола по долині. Страшні крики і зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затиснені п'ястуки, то ноги, то голови. Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам'яних баштах, але й то вже було не військо, а тільки залякані, безсильні, безоружені недобитки, тремтячі й розбиті розпукою. Хоч одні з другими могли перекликатися, але помогти одні одним не могли і, чи в купах чи по одинцю, були однаково безрадні, ждали одної неминучої загибелі.
— Як думаєш, боярине? — спитав нараз Бурунда Тугара Вовка, — що буде з нами?
— Всі погинемо, — відповів Тугар Вовк спокійно.
