метавками. Великі кам'яні кругляки, щербате каміння і річний піщаник, усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров'ю зачервонілася вода під їх ногами. Не зважаючи на крик Бурунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміліших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чим далі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці[1] дрібного каміння на монголів, стояла його донька Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її і не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї і слухати її смілих, розумних приказів і поражати ворога по її наказу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все таки безоружний, невільник, і бажає, щоб хоть камінь, кинений її рукою, закінчив його життя і його муку.
Тугар Вовк сіпнув його за рукав.
— Годі там вдивлятися, хлопче, — сказав він. — Здуріла моя донька, та он що виробляє! Але нам усе таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають?
— Такі? Ніколи.
— Як то? Ніколи?
— А так, бо це не повінь. Аджеж бачиш, що вода чиста.
- ↑ Корець — міра для сипких тіл, має коло 4 пуди.
