— Нічого, нічого! Я тільки ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?
— Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?
— Направду, коли тільки буде можна…
— Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
— Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тільки не буде якої іншої перешкоди.
— А яка ж би могла бути?
— Я… не знаю…
— Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!
— Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я оце тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.
— Нехай і так, — сказав Тугар Вовк.
— І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.
— Це розуміється само собою, — сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.
Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки боярин пішов сповіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно, ліниво, і кожна з них, мов гострими ведмежими кігтями, впивалася в його серце. А коли так не станеться,
