погинемо, або ви всі, іншого вибору нема. Це наша відповідь.
Лице Захара палало дивним огнем при тих грізних словах — так що боярин, задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не міг здобутися на ніяку відповідь. Він бачив, що тут даремна всяка дальша балаканка, — тож мовчки відвернувся й пішов назад у свій бік. Мертва мовчанка стояла в зборі, — тільки огонь тріщав та лунало невпинне цюкання сокир, що майстрували вбивчі прилади на монголів.
— Тату! — скрикнула нараз болющим голосом Мирослава, — тату, вернися! — І вона побігла за ним і вхопила його за руку: дитяча любов ще раз заговорила в її серці могучим, незаглушеним голосом. — Вернися, таточку! Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками, як брат обік братів, а вони простять тобі все минувше! А там, чого там можеш надіятися? Вони зрадять тебе, упоять обіцянками і заріжуть! Таточку, не йди більше між монголів, там смерть тебе чекає!
Боярин очевидно завагувався, але лиш на хвилю. Потім притис Мирославу до грудей і сказав стиха, напівстрого, напівласкаво:
— Дурна дівчино, не пора ще мені! Ще не вся надія монголів пропала. Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося…
— Ні, таточку, — прошептала крізь сльози Мирослава, — покинь такі думки! Хто знає, може тоді буде запізно!
— Не бійся, не буде запізно. Лишайся тут і братайся про мене з тухольцями, а я мушу йти туди. Не забувай, дівчино, що
