мій син погиб у бою. Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі спустилися на нашу оборону і тепер мусіли б усі, неприготовані, погинути від монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, якби він був уже в гробі!
— Але все таки, Захаре, боротьба з такою силою монголів непевна.
— Ну, то погинемо всі до останнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть. Тоді бодай ми сповнимо свій обов'язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, це була б ганьба, була б зрада. Але це ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи заперті в кам'яній клітці. З малими стратами ми можемо відбивати й найзавзятіші їх напади. Але що, і цього не треба буде. Цієї ночі ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього ніяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильніша від монгольської.
— Так ти радиш нам відкинути предложення Бурунди?
— Зовсім конечно[1].
— І видати твого сина на певну загибіль?
— Не згадуйте про мого сина! — скрикнув болізно Захар. — Хто мені при такім ділі нагадає про нього, той стає в союзі з батьківським серцем проти мого розуму. Розум каже: відкинути згоду! А що каже моє серце, це вже моя річ, і що кому до того!
— То нехай буде по-твойому! — сказали старці. — Коли Бог судив йому згинути, то ми
- ↑ Зовсім конечно — зовсім і рішуче, остаточно.
