— А за тобою хто?
— Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями.
— До якого біса нам переговорів? Коби борзо сонечко на небо, не так ми з ними переговоримося.
— От які ви смілі! — сказав, усміхаючись, Тугар Вовк. — Ну, ну, до такої радости не довго ждати. Та тільки не знати, чи вашим матерям це буде така радість бачити ваші голови на монгольських списах!
— Цур твойому слову, вороне! — скрикнули тухольці, обступаючи боярина.
— Ну, ну, — задобрював їх Тугар Вовк, — я ж не бажаю вам того, а тільки кажу, що це не було би добре. І власне щоб вас охоронити від такої долі, я й хотів би переговорити з вашими старими. Бо жаль мені вас, молоді, нерозважні діти! Ви готові йти сліпо на смерть, не питаючи, чи буде з того кому який хосен, чи ні. Але старі повинні розважити.
Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрім майстрі обтісували дерево, інші в обтесаних уже стовбках довбали діри, інші бортили борти та притісували чопи.
— Що це ви робите? — спитав боярин майстрів.
— Згадай, коли мудрий! — відповіли ті глузливо, збиваючи пообтісуване дерево докупи у виді воріт із сильними поперечниками і зв'язуючи пару таких воріт горою і сподом подовжними платвами[1] з грубого делиня[2]. Боярин зирнув і аж руками об поли вдарився.
