Життя — дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.
— Життя в неволі нічого не варте, — відказав Максим, — краща смерть!
— Ну… так… розуміється, — мовив боярин, — але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.
— Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!
— Не про те тепер річ, — сказав з усміхом боярин, — а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний, ще сьогодня.
— Як? — спитав Максим.
— Я знав, що ти зацікавишся, — знов усміхнувся боярин. — Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині, завалили вихід. Розуміється, їх опір тільки сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу. О те тільки ходить.
Очі Максимові розгорілися радістю на цю вість.
— Обскочили вас тухольці, кажеш? — кликнув він радісно. — І вийти відси не можете? Ну, то Богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.
— Те-те-те! — перервав його боярин. — Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожну хвилю часу! Нам квапно діється.
— І що ж я можу вам у тім порадити?
— А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе в замін за вільний прохід. Так, отже, на-
