потроху втихло: тільки крики вартових і рев водопаду переривали загальну тишу.
Тільки в однім місці монгольського табору блищалося світло: це горів-палахкотів смоляний світич у шатрі Тугара Вовка. Білявий огник мигкотів, і шкварчав, і димив, пожираючи розтоплену смолу і кидаючи непевне, понуре світло на нутро боярського намету. Пусто й непривітно було в наметі, так само, як тепер у душі Тугара Вовка. Він ходив по наметі, зайнятий важкими думами. Згірдні слова Бурунди пекли його горду душу. Вони були, мов удар в лице, — разом блисло в очах у боярина і разом побачив він, на яку ховзьку дорогу попався.
— Пета обіцяв мені ласку джінґісхана, — воркотів він, — а цей поганець трактує мене, як пса. Невже ж таки я слуга їх, найнижчий із слуг цього невільника? Пета обіцяв мені всі гори в дідицтво, велике карпатьске князівство, а Бурунда грозить мені не знати чим. І він міг би додержати слова, проклятий! Що ж, чи підлягати йому? Авжеж! Я в його руках! Я невільник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима, де він? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не можна б от, наприклад, його самого проміняти за вільний вихід із цієї западні? Це думка добра!
І він покликав двох монголів, що лежали недалеко його шатра, і велів їм знайти і припровадити до себе невільника Максима. Нерадо, воркотячи щось, пішли монголи, — здавалось, що повітря тухольської долини не сприяло якось гострій монгольській дисципліні…
Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволі?
