бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а ввесь облитий був кров'ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім'я твоє в неславу!
— І що ж він говорив тобі?
— Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку, — (тут голос її ще дужче затремтів) — я… сирота, я не маю вітця!
— Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?
— Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи… зрадив… свій край і пристав… у службу монголів.
— Цього можна було й надіятись, — відповів понуро Захар.
— Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ти моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе цього моїми устами.
— Мій син! Мій нещасний син! — стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на Мирославу. — Хто мене потішить по його страті?
— Не бійся, батьку, може він іще не страчений, може нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!
— Говори, говори! — сказав Захар, поглядаючи знов на неї.
— Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до останнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тільки поробити засіки в вивозі
