міг знайти відповіді на те питання, тільки сон цей лишив по собі якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровім чолі.
Швидко справдилось те прочуття! Саме по полудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодь, озброївшись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши криваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім оточений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, згинули в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, тухольська молодь вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.
— От і сповнився мій сон! — прошептав він. — В обороні свого села поліг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кожному, але славно вмирати, це не кожному лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.
Так потішав себе старий Захар, але серце його скиміло глибоко: надто сильно, всією силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухольської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед
