борець! А хто знає, може, і він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який це той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його трохи; хто знає, на що ще може він пригодитися.
А тим часом монголи готовили вже коней до від'їзду. Максим, скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги, кривавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею, сидів на камені над річкою, німий з затисненими зубами і з розпукою в серці. Перед ним, на полі і в вивозі купами лежали незастиглі ще, пошматовані і кров'ю оббризкані трупи його товаришів і ворогів. Які щасливі були ті трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кривавій постелі, без гніву, без муки, без ворогування. Вони сміялись тепер зі всяких пут, із цілої сили великого джінґісхана, а його кусень заліза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволі, жертвою кривавої помсти! Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людську, — а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невільником!
— Сонце праведне! — кликнув у своїй душевній муці Максим, — невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усміхом витало дні моєї радости на те лише, щоб сьогодня повітати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів?
А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крови, цілувало
