мов барани, а поєдинчо нікотрий і за пів мужа не стоїть?
Боярин нічого не відповідав на той насміх; він добре бачив, що Максим завчасно сміявсь. І сам Максим швидко побачив це. Радісний крик Монголів залунав ось-ось за причілковими стінами дому, направо і наліво відразу. Під час вдалого монгольського приступу вони рушили проти тих стін: це були стіни без вікон і дверей, тож товариші не так дуже пильнували їх. Правда, поставлені на подрі[1] молодці побачили надходячих із тих боків монголів, і кілька цільних стріл упало з дахових вікон на них, але не спинило їх, тим більше, що, стоячи при самій стіні, вони дощаним окапом заслонені були від усякої небезпеки згори.
Максим поблід, чуючи тут же біля себе зловіщі крики і дізнавшися від вартового з подрі, що вони значать.
— Пропали ми, — подумав він. — Про рятунок і мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть.
Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу[2] свойого задуму, голосно порадувавсь їй.
— А що, хлопи! — крикнув він, — побачимо, чи на довго ще стане вашої гордости. Глядіть, мої вояки вже під вашими стінами. Огню під стіни! Живо ми викуримо їх із того гнізда, а на чистім полі вони проти нас, мов миш проти кота.
Бачить Максим, що не переливки, скликає своїх товаришів докупи, бо нічого вже тепер боронитись на поєдинчих становищах, коли під причілковими стінами монголи огонь кладуть.
