Ось устав один із боярських дружинників і, піднімаючи вгору кубок, повен пінистого меду, почав говорити:
— Браття! Радісний цей день для нас і щоб ніяка лиха пригода…
Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго посхапувались, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма кубками й стравами.
— Що це? Що це? — крикнули всі нараз і поперлися до дверей. Хоч і як дрібний на око і мало значучий був знак, глухий стук кінських копит, а прецінь якого безмірного переполоху наробив він у боярськім домі! Одну хвилю дійсне пекло було в сінях: цей біг туди, той сюди, цей шукав того, той цього, а всі мішалися і товпилися без ладу, топчучись по кубках і стравах, по білій скатерті і по дубовім переверненім столі. Максим перший вирвався на двір із тої замішанини і, раз тільки кинувши оком довкола, пізнав усю велич небезпеки.
— До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи!
Той крик був, мов наглий удар грому. Всі стали, мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне остовпіння. Але й це тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався все ближче й ближче, а неминуча небезпека разом обудила всіх із мертвоти. Аджеж усі були смілі, сильні, молоді! Аджеж кожний із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кривавій боротьбі з ворогом і бажав і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла — і вони ж мали б її перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість,
