почав порядкувати свою ватагу. Це й не довго часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами й списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше, як на п'ятдесят кроків одні від других, зупинилися.
— Боярине Тугаре Вовче! — кликнув голосно Максим.
— Нема боярина Тугара Вовка! — відповіли дружинники.
— Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імени тухольської громади! Послала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас, чи вступитесь по волі, чи ні?
Дружинники мовчали.
— Питаємо другий раз! — сказав Максим.
Дружинники мовчали, не спускаючи луків.
— Питаємо третій раз! — сказав, підносячи голос, Максим.
Дружинники мовчали, але стояли недвижимо в своїй ворожій поставі. Дивно було Максимові, що це має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців.
— Товариші, браття! — сказали вони. — Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас вороже, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім і знаємо, що боярин
