— Для оружних мужів до Тухлі день ходу. В Тухлі переночувати, а разом зо світом у дорогу, і на вечір будете вже на рівнині.
— А дуклянським?
— Вчисляючи, скільки часу треба на понищення засіків, три дні ходу.
— Ну, то веди нас тухольським! — сказав Пета.
— Дозволь мені слово сказати, великий бегадире,— сказав один із начальників монгольських, мужчина величезного росту і геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одягнений у шкіру степового тигра, що все разом аж надто виразно свідчило про його походження з туркоманського племени. Це був страшний, безтямно смілий і кровожадний войовник, Бурунда бегадир, суперник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою; перед його шатром кожного вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але Пета не завидів йому тої смілости, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуці ведення великих мас і кермовання великими битвами та походами. Він радо пускав Бурунду на найнебезпечніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран, — а тоді пускав його з відділом „кривавих туркоманів“ довершувати побіди.
— Говори, брате Бурундо! — сказав Пета.
— Дозволь мені з десятитисячним відділом іти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський
