— Зблизись, Мирославо! — сказав її батько. — Великий начальник монгольського війська ласкавий до нас.
— Не хочу його ласки! — відказала Мирослава.
— Зблизись, розказую[1] тобі! — сказав грізно боярин. Мирослава неохітно зблизилася.
Пета своїми малими, блискучими очима поглянув на неї.
— Гарны дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свій тат. Будь вірны великы джінґісхан. Велика ласка буде! На тобі, дивчина, оце коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськы вояк — усі пропустить, нічого злого не зробить. А тепер до шатра!
З тими словами Пета подав Мирославі зі свого пальця великий золотий перстінь, здобутий ним у битві над Калкою з князя Мстислава. На перстені був великий золотисто-зелений бериль з вирізаними на нім фігурами. Мирослава вагувалася, чи пройняти дар від ворога, може навіть заплату за батькову зраду.
— Візьми, доню, цей знак від великого внука джінґісхана, — сказав боярин, — це знак його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний прохід у монгольськім таборі. Нам прийдеться розстатися, доню. Їх воєнний звичай забороняє жінкам бути в таборі. Але з тим перстенем ти можеш безпечно приходити і виходити, коли тобі запотребиться.
Мирослава ще вагувалась. Але втім нова якась дума шибнула їй у голову, — вона взяла перстінь і, відвертаючись, урваним голосом сказала: — Дякую!
- ↑ Розказую — приказую.