ніякий не грозив таборові, то все таки його стережено чуйно — таке вже було воєнне правило монголів, зовсім у суперечність із християнським лицарством, яке не дорівнювало монголам ані в військовій карності, ані в умілості тактики та кермовання великими масами.
Вартові при вході табору дикими голосами перекликалися з вартовими, що вели боярина з донькою, а потім перейняли незвичайних гостей і повели їх до шатра своїх начальників. Хоч і як придавлена була Мирослава своїм болем і стидом, що випалював гарячі рум'янці на її дівочім лиці, то все ж вона була надто смілої вдачі, надто свобідно і по-лицарськи вихована, щоб не зацікавитися розкладом табору і всім новим та невиданим оточенням. Бистрим оком окинула вона провожаючих її вартових. Низькі, підсадкуваті їх постави, повбирані в овечі кожухи, через які перевішаний був у кожного лук і сагайдак зі стрілами, виглядали, мов ведмеді або які інші звірі. Лице без заросту, з вистаючими вилицями і під'очними кістьми, з маленькими і глибоко впалими очима, що ледве блищалися з вузьких, скісно прорізаних повік, з невеликими, приплесканими носами, виглядали якось гидко, відразливо, а жовтава їх барва, що в відблиску огнищ переливалася в якийсь зеленковатий відтінок, робила їх іще страшнішими та відразливішими. З похнюпленими додолу головами і з горляною, співучою мовою вони подобали на вовків, що шукають, кого б пожерти. Шатра їх, як Мирослава зблизька приглянулася, зроблені були з войлоку, розп'ятого на чотирьох жердках, зв'язаних угорі докупи, і накриті були вгорі для забезпеки від дощу великими
