І він скочив на свого коня і шпигнув його острогами. Даремно Мирослава хотіла спинити його — він погнав униз горою. Ридаючи, подалась за ним і вона. В своїй непохитній, дитячій вірі вона все ще думала, що зможе охоронити батька від загибелі, від віковистої ганьби — від зради свого краю. Вона, бідна, й не знала, як глибоко її батько був уже застряг у тім огиднім багні, як безповоротно він уже впав у безодню, так, що для нього справді не було іншого виходу, як падати глибше, аж до дна.
Чим дальше з'їздили в долину, тим густіша пітьма обхапувала їх, тим менше могли щобудь бачити, крім блимання огнищ і жевріння віддалених пожеж. За те гомін і рик величезної юрби ставався чимраз голоснішим, оглушаючим. Дим виїдав їм очі, захапував віддих у грудях. Боярин простував до першого огнища, що палало серед поля. Це була монгольська сторожа. Наближаючись, вони бачили п'ять люда в кожухах, обернених волоссям догори, в таких самих пелехатих гострокінчастих ковпаках, з луками на плечах і з топорами в руках.
Аж недалеко варти Мирослава догнала батька й сіпнула його за рукав.
— Таточку, Богом святим молю тебе, вертаймо відси.
— Куди?
— Ходімо до Тухлі!
— Ні, пропало вже! Підемо, але не з униженою просьбою. Підемо в гості, і рад я побачити, чи твої Беркути посміють тепер виганяти нас!
В тій хвилі монголи почули прихід чужих людей і з диким криком похапали за луки та оточили їх.
