Їдовитий голос боярина стався при кінці якимсь м'яким, тремтючим, зворушуючим, так що Мирослава вибухла голосним плачем і кинулась батькові на шию, гірко ридаючи.
— Ох, таточку, — хлипала вона, — як ти рвеш моє серце! Чим я так тяжко провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я… я не покину тебе ніколи! Я буду твоєю служницею, твоєю невільницею до останнього віддиху, лиш не йди туди, не подавай свого чесного ім'я на вічну ганьбу!
Ридаючи, вона впала батькові до ніг і обнімала руками його коліна, обливала слізьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози і з його старих очей. Він підняв Мирославу і міцно притиснув її до грудей.
— Доню моя, — сказав він лагідно, — не жалуйся на мене! Горе наповнило гіркістю моє серце, гнівом налило мої думи. Але я знаю, що твоє серце — щире золото, що ти не покинеш мене в днях тривога й боротьби. Аджеж ми самі тепер на світі, ні до кого нам прихилитися, ні від кого ждати помочі, а тільки від себе самих. Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знайдемо!
— Таточку, таточку! — говорила з слізьми Мирослава. — Гнів проти тухольців засліпив тебе і пхає тебе до загибелі. Нехай і так, що ми нещасливі, а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути нам із голоду під плотом!
— Молода ти ще, доню, гаряча, палка, і не знаєш, як смакує голод, як смакує нужда. Я знав їх і хочу оберегти тебе від них. Не переч же мені! Ходи, їдьмо до цілі! Що буде, те буде, долі своєї не об'їдемо!
