— Ну, пане Стальський, без інтродукцій! Знаєте, ви були такі ласкаві помогти мені при інсталяції.
— Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я робив для власної приємности і не хотів би, щоб ви за те почувалися до якогось обов'язку супроти мене.
— Ну, та говоріть-бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемоніях посваримося, — жартуючи, мовив Євгеній.
— Бачите, пане меценас, — мовив Стальський, опираючись головою на долоні, а ліктем на розі Євгенієвого бюрка, — тоді, коли я ночував у вас… ви були такі добрі і втрактували мене тою чудовою наливкою…
— І вона не дає вам спати, домагається компанії, — сміючись, мовив Євгеній.
— Ні, не те! Зовсім не те! — мовив Стальський. — Бачите, тоді я наговорив вам про свою жінку всякої всячини. Пригадуєте собі?
У Євгенія подерло морозом поза плечі.
— Так от і вийшло. Відтоді я передумав дещо, придивився дечому і дійшов до того, що я також недобре роблю.
У очах Стальського, на кінцях його уст, у цілім виразі лиця було щось мов насміх над тими словами; щирості, яка б давала їм властиву ціну, не було в його голосі ані сліду.
— Що ж, се похвально пізнати свою похибку, — мовив Євгеній, не знаючи, що йому сказати і пощо Стальський виволікає перед ним свої домашні справи.
— Пізнати! Не в тім річ. Знаєте, я такий чоловік: або пан, або пропав. Як робити щось, то робити до шпунту, а як ні, то й не зачинати. Як пізнав свою похибку, то зараз направити її.
— Значить, жиєте тепер зі своєю жінкою як слід?
— От в тім-то й річ! — мовив Стальський. — Знаєте, десять літ жили ми з собою, як чужі, як вороги, робили одно одному різні пакости і прикрости, — то так якось повернути оглоблі в противний бік… як би вам сказати, не á propos[1]. Рука не підіймається. Слово не вимовляється. Так от я задумав зробити се якось принадніше. Солідніше. Коли будемо самі обоє в хаті, то воно не вийде, — погань вийде, знаю наперед. Скінчиться новими докорами, новим гнівом. «Дай, — думаю, — справлю перепросини, як Бог приказав. Запрошу чужого чоловіка,
- ↑ [До речі].
