нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.
— В ласці Божій! Бувайте здорові, паночку! — мовили селяни, виходячи.
— Дай Боже здоров'я! — мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно. — А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.
— А що, куме, не правду Шльомко казав?
— Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.
— А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!
Ся розмова попсувала Євгенію всю неділю. Хоч при людях він завсіди видавався спокійним, певним себе, веселим і жартовливим, та бували і у нього часи сумнівів і зневіри. В такі часи він, коли не мав пильної роботи, замикався в своїм покою, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душі.
Таке було й сьогодні. Неділя. Гарний осінній день. У всіх церквах дзвони грають, аж повітря гуде і тремтить. Вулицями товпляться люди, коло церкви і костела цілі базари, коло шиночків мов пчіл у горячу днину, сміхи, шум, гуркіт фіакрів. Усе мішається, заповнює душу якоюсь повінню життя.
Євгеній замкнув канцелярію і думав піти до міста. Але зараз йому відхотілося. Куди піду? До кого? Пощо? Він не мав у місті ніякого щирого приятеля. Зрештою, тепер обідня пора близька; поприходять із церкви або з проходу та й за стіл — не пора на відвідини. І він завернув до свого покою, замкнув двері і пробував занятися чим, щоб розігнати неприємне чуття. Але нерви його були розстроєні. Нічого свіжого до читання не було, на писання не було сили, і він почав ходити по покою, переміняючи своє неприємне почуття на слова і силогізми.
— Що ж, від селян годі й надіятися чогось іншого. Так довго всі дурили та туманили їх, що вони й розуміти не можуть сурдутовця такого, котрий би не хотів дурити їх. Жида
