Регіни, її візитова карточка, що він хоронив як найбільші святощі, вона в таких хвилях бувала йому ліком, успокоювала його душу. Він виймав її зі шкатулки, цілував і довго вдивлявся в почерк її письма, і перед ним звільна воскресала її люба рука, її фігура, її лице, і йому бачилося, що знов дивиться в її очі, і п'є з них дивну гармонію, і наповняється почуттям надлюдського супокою і щастя, того щастя, що для своєї повноти не потребує ніякого фізичного дотику, ніякої близькості, бо само воно — найтісніше сполучення, збратання душ, волі і всіх помислів.
— Не судилось мені поділяти з тобою прозу життя, — промовляв він до фігури, що жила в його уяві, — та, може, се й ліпше. Ніякий шлюб, ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя. — І, вспокоївшися сею «оптимістичною» думкою, Євгеній, мов після острої, але цілющої купелі, вертав до своєї щоденної праці.
Два чи три дні пізніше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина в справі процесу з паном маршалком. Се була неділя, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робучої днини. Було їх три — кремезні, плечисті постаті, в довгих гунях, переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусили з півгодини ждати в передпокою, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами і попросив їх до своєї канцелярії.
— Слухайте, панове господарі, — мовив він, — я попросив вас, щоби ви потрудилися до мене в справі вашого процесу.
— Та спасибі вам, паночку, — мовив один із селян. — Та ми от прийшли. Певно, термін буде?
— Ні, про термін ще не чути нічого. Я хтів про щось інше поговорити з вами. Прошу, сідайте!
Люди посідали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягарем. Тоді один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидів, і пересівся на крісло.
— Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, виносить двадцять моргів, правда?
— Так, паночку.
— А кілько так воно варто, якби купити?
