— Прошу! — озвався він, а його серце мліло з непевності: ану ж, се вона? Але се була старша панна, а з-за її плечей визирали, запаленівшися, обі брюнетки.
— Вільно ввійти?
— Прошу.
Старша панна глянула на нього з якимсь докором.
— Але ж ви, пане, граєте дуже добре. Чого вам ще треба вчитися?
— Дякую за комплімент, — з усміхом мовив Євгеній. — Але те, що я граю, то самі танці. А я, прошу пані, хотів би навчитися поважної музики.
— А, так!
— О, прошу, прошу, — вирвалися нараз обі брюнетки, — заграйте нам іще от того вальчика, що ви грали тілько що. Ми потанцюємо в салоні.
— І, овшім, рад служити паням, — мовив Євгеній і обернувся до фортеп'яна. Старша панна сіла недалеко нього і з завистю дивилася на його пальці, що, мов божевільні, бігали по клавішах. Боже, якби вона вміла так грати, вона ані хвилі не сиділа би в тім поганім Львові, в тій остогидлій школі! А молоді панночки тимчасом вертілися по салоні, обнявшися, мов два чмелі, рівночасно пущені в рух.
— Регінко! Регінко! — озвалась одна з них. — Та покинь брязкати! Ходи сюди!
Але Регіна не йшла, бренькала далі завзято, немов боронилася тим бреньканням від якоїсь ворожої сили. Коли ж панночки не переставали кликати, то й вона прийшла.
— Ходи, потанцюємо обі! — мовила одна брюнетка, скочила до неї і, пестячись, як кіточка, повисла на її шиї.
— Не можу, Манюсю, — бачиш, я ще в жалобі.
— Ах, так. Бідна Регінко, — мовила панночка, — ти стратила маму! — І, вхопивши сестру, пустилася знов у танець. Регіна стояла в дверях свойого покою і дивилася на їх підскоки якось тужливо-добродушно. Рафалович не зводив із неї ока.
Коли скінчив грати, вона підійшла до нього.
— Але ви гарно граєте, — мовила спокійно.
— Дуже слабенько… механічно, — відповів він.
— І ви думаєте, що тут навчитеся ліпше?
При сих словах вона вдивилася своїми великими ясними очима в його лице. І він осмілився піднести очі на неї. Їх по-
