— А в касі, здається, не бракує нічого. Зрештою, побачимо, що скаже поліція. Та що там! Невелика птиця Вагман. Одною п'явкою менше в повіті.
— Ну, так. А все-таки — се самовбійство видається мені загадковим, — мовив президент. — Вагман не виглядав на чоловіка, що носиться з самовбійчими думками.
— Навпаки, — закинув маршалок. — Від часу, як умер його син, ходив засумований. Кажуть, що журився дуже, плакав по ночах. Можливо, що се й доконало його.
— Можливо, — в задумі мовив староста.
— Ну, а що ж наш демагог? Дуже пручався перед арештованням?
— Ні, — мовив, ще дужче задумуючись, староста. — Був над сподівання спокійний.
— Перелякався? Тремтів?
— Виглядало так, немов вість про вбійство Стальського була для нього несподіванкою. На відхіднім запевняв усіх зібраних про свою невинність.
— Ну, се справді був би досить незвичайний феномен, — мовив президент, — щоб убійця зараз на другий день аранжував публічне зібрання наперекір властям і промовляв аж до самої хвилі арештовання.
— Так зовсім неможливим се не було би, — мовив староста. — Всякі феномени бувають. Але своєю дорогою, — я пильно обсервував його весь час і дійшов до такого погляду, що або сей панич незвичайно рафінований злочинець, або винен у вбійстві Стальського стілько ж, що ви або я.
В тій хвилі застукано до дверей і ввійшов слідчий суддя, який успів уже здебільшого переслухати Рафаловича, заким велів відпровадити його до арешту.
— Ну, що? — запитав його президент.
— Розуміється, перечить, — лаконічно мовив суддя.
— Всьому перечить?
— Ні. Навпаки. Оповів мені зовсім щиро всю історію своєї знайомости зі Стальським — і з панею Стальською.
— А, так і з нею він був знайомий?
— Так. Се, так сказати, його Jugendliebe[1]. Вчора вечером вона надумала покинути мужа, була у нього, давала йому
- ↑ [Кохання з молодечих літ].