— Що ж я зроблю? На бурмістрове зібрання поїхав комісар. Ми думали, що се буде зібрання з самих жидів, і для того я не дав йому ніяких спеціальних інструкцій.
— Але ж через присутність хлопів характер зібрання зміниться. Причина до розв'язання.
— Ні, пане маршалку. Віче заповіджено як публічне. Значить, кождий має право прийти.
— Ну, то ужиє собі там пан Рафалович! Ах, ad vocem![1] Чули пан староста, які галантні авантюри мав той пан Рафалович сеї ночі?
— Ні, не чув нічого.
— О, цікаві історії!
І пан маршалок розповів з власними прибільшеннями історію про нічний напад Стальського на Рафаловичеве помешкання, розуміється, ставлячи справу так, що уведення Рафаловичем жінки Стальського являлося безсумнівним фактом.
— Бійтеся Бога! — скрикував раз по разу староста під час сього оповідання. — Але відки ж пан маршалок знають се?
— Власне оповів мені один із свідків сеї авантюри. Зрештою по місті скрізь говорять про неї голосно.
В тій хвилі ввійшов возний і подав старості якесь письмо. Сей перебіг його очима і аж підскочив з дива.
— Представте собі, пане маршалку: донесення від поліції! Стальського найшли нині рано вбитого в його помешканню. Його жінка щезла безслідно.
— От і бачите! Се він! Се його рука. Коли не сам, то хтось із його намови.
— Ах! Се показує нам справу в новім світлі! — мовив староста, тручи себе долонею по чолі, мов бажаючи видобути відтам те нове світло.
— Я би радив зараз на вічу, з-посеред хлопів, арештувати сього панича. Се раз назавсіди заріже його в їх очах, зробить його неможливим, — мовив рішучо маршалок.
— Розуміється, розуміється! Тілько на власну руку я не можу сього зробити.
— Суд недалеко, — мовив маршалок. Він чув себе в тій хвилі премудрим стратегом, що видає накази й інструкції, від яких залежить закінчення великої битви.
- ↑ [До речі].
