встрягли в сю історію, в якій почали підозрівати просту напасть Стальського.
— Ні, не буду тихо! Не буду! — репетував Стальський, стоячи на подвір'ю. — Ось тут стоятиму і не вступлюся. І буду кричати цілу ніч, поки мені не верне жінки!
Вся камениця була збентежена. На ганках, у вікнах і сінях стояли люди, шептали, охали і ахали.
— Пане Стальський, — мовив Шварц, наближаючися до нього, — будьте ласкаві, вспокійтеся. Вашої пані тут нема.
— А ви як знаєте?
— Бо бачив її, як вийшла відси.
— Вийшла! Як то може бути?
— Проста річ. Камениця має два виходи. Ви ввійшли переднім, а вона вийшла противним.
— Давно?
— Вже буде зо чверть години.
— І куди пішла?
— Не знаю.
— Певно, додому, — додав хтось із товариства. — А ви надармо наробили галасу.
— Надармо? О, ні! Я нічого не роблю надармо. Я свойого не дарую. Панове, прошу зо мною! Може, ще догонимо її по дорозі.
— Трудно буде, — мовив Шварц. — Вона, правдоподібно, сіла на санки, що проїжджали сюди, і поїхала.
— А я думаю, що вам поперед усього треба вспокоїтися, — мовив один із товариства — Успокоїтися і обдумати справу докладно.
— Се ж непереливки. З адвокатом справа, — додав другий.
— Я раджу: зайдімо ще на хвилю до шинку, допиймо пиво, а потім можемо заглянути й до вас додому, чи єсть пані дома.
Стальський не дуже був рад сьому, але товариші майже силою потягли його з собою. Шнадельський ішов також за ними, але, коли дійшли до темного місця, де вулиця скривлювала, а лампи не було близько, Шварц потаємно шарпнув його за рукав. Він озирнувся і зупинився.
— А що там? — запитав.
— Пст! Відстаньмо від них! Ходи сюди в закуток! — шептав Шварц.
— А що? Маєш що цікавого? — запитав Шнадельський.
