проект реформи кас. Оба отці чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євгеній вияснив їм її, вони аж руками об поли вдарились.
— Тут нема що тратити часу, — мовив Євгеній. — Треба вдарити в великий дзвін, пустити сю справу в народ, наробити в повіті галасу.
— Хіба то що поможе? — в зневір'ю мовив о. Зварич. — Уже як пани зуби наострили на ту касу, то її з'їдять.
— А може, й не з'їдять. Може, не посміють. Їм лише того треба, щоб усе перевести тихо, а ми перебиймо їм дорогу.
— Буде содома в повіті. Підуть переслідування, гонення, пакости, — задумчиво мовив о. Семенович.
— Авжеж! Де дрова рубають, там тріски летять.
— Се правда. Тілько я не хочу бути тріскою, — мовив о. Семенович.
— Ані я, — додав о. Зварич.
— А я вважав би собі гріхом покинути сю справу тепер, — мовив рішучо Євгеній, встаючи з крісла. — Коли ви покидаєте її, то я мушу її взяти сам на себе.
— Се буде найліпше! — радісно мовили оба панотці. — Ми, що можемо, будемо вам допомагати, але афішуватися нам — се признаєте самі — як священикам — і при тім залежним — не можна.
Євгеній закусив зуби, щоб не сказати якого прикрого слова. Він чув, що відтепер йому прийдеться робити богато таких прикрих досвідів у практичній політиці і що вмілість закусити зуби в відповідній хвилі — се в тій політиці одна з головних запорук успіху.
В тяжкім душевнім настрою вернув Євгеній до своєї канцелярії, випровадивши обох панотців. Ось вони, провідники і батьки народу, інтелігенти і просвітителі! Євгеній знав їх обох добре, знав їх щирість і прихильність до народної справи, та, з другого боку, розумів також їх прикре положення. Політика — то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тілько вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духа незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники. Нема його у тих щирих людей, а коли є, то тілько у рідких, виїмків. І що робити далі? Невже знов відложити діло, знов скликати з'їзд «отців повіту», радити та
