і потреби народа в повіті звісні вам дуже добре. Говоріть про них! Розпічніть тілько! Будете видіти, що зараз за вами встануть селяни один за одним і посиплються промови.
— Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани! Ані один із них не вміє при людях рота отворити. Вони мали би виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде та й годі!
— Не бійтеся! За се я вам ручу. Аби тілько ви сказали свою промову добре і цікаво.
— Ні, пане, я не скажу нічого. Я загалом не можу взяти участи в тім вічу і прошу звільнити мене з обов'язків комітетового.
— І мене, — мовив о. Зварич.
— І вас? — зачудувався Євгеній. — Але ж, отці добродії, я вас не вибирав на комітетових, то й не можу вас звільняти. Всі три ми вибрані з'їздом. Усі три зв'язані своєю честю. Як же ж се?
— Пане меценасе, ad impossibile nemo tenetur[1], — мовив о. Семенович. — Знаєте, я досі на капеланії. Стараюся одержати парафію. А я певний, що коли виступлю на вічу, то зараз мене окричать як небезпечного агітатора, і мої заходи пропали.
— Чому ж ви се не сказали зараз на з'їзді?
— Чому не сказав? Представте собі, отець декан, що також тоді був на з'їзді ось тут у вас, по кількох днях здибає мене, бере набік і каже: «Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічу, але з огляду на ваше подання я би вам не радив!» Ну, а не послухати його — ви знаєте, що се значить для мене.
— Розумію, розумію, — мовив Євгеній, якого при тих словах щось стисло за горло. — Ну, а ви, отче Зварич, — чи й вам дехто відрадив?
— Ні, але я сам роздумав. Я не бесідник, не потрафлю сказати нічого.
— Адже ж проповіді говорите?
— Читаю з Добрянського.
— Ну, як собі знаєте, — мовив знеохочений Євгеній. — А я власне хотів сьогодні шукати вас, щоб поговорити з вами про приспішення реченця, коли би скликати віче.
— Приспішення? А то чому?
Євгеній короткими словами розповів їм про маршалківський
- ↑ [До неможливих речей нікого не тягнуть].
