дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені! Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників.
— Ну, а ви, жиди, — відповів Євгеній. — У вас і міліонерів, і дідичів, богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичині, народ чи не народ?
Вагман прикусив губи і махнув рукою.
— Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?
— Ні, пане Вагман. Для себе ні.
— В такім разі кланяюсь. А якби я чим міг вам служити…
— Розуміється, розуміється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.
В найближчий торговий день Євгеній, відбувши в суді кілька термінів, поспішав коло дванадцятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали околичні священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічу, а поки що були членами вічевого комітету. Входячи до канцелярії, він, на велику свою радість, застав у ній обох сих панотців.
— А, вітайте, гості! — мовив він радісно, стискаючи їх руки. — Я власне хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо кратчайший глагол.
— Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, — мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
— Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготованням до нашого віча?
— Та що ж би? Заповідається не зле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участи, — мовив о. Семенович.
