— Щоб я купував Буркотин?
— А що ж! Чому ж би ні? Я пану меценасові улекшу.
— Ні, пане Вагман. Я роздумав сю справу. Не можу братися до сього інтересу.
— Чому?
— Тоді б я мусив покинути адвокатство і віддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився.
— Пощо покинути? Можна бути дідичем і адвокатом.
— Не можна, пане Вагман. А може й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур між мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чувся би паном? То значить — їх противником?
— Дарують пан, але я пана не розумію, — мовив Вагман. — Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я богатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.
— Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскілько у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбогатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого вийшов.
— І ви боїтеся, щоб і ви не зробили так само? — з усміхом мовив Вагман.
— Що ж, чоловік ні за кого не може ручити, хіба за вовка з ліса. Та головне те: хочу бути вільним чоловіком, паном своєї волі. А, набуваючи маєток, навіть на найкорисніших умовах, я мусив би зробитися невольником тих умов. Ні, не хочу сього.
— Але ж ви на тій спекуляції з лісом зробили би за пару літ добрий маєток.
— Се ще не таке певне, як вам здається, пане Вагман. А за тих пару літ богато дечого може статися.
— Га, як собі знаєте. Але я би щиро радив.
— Дуже вам вдячний, — мовив Євгеній, — але не можу скористати з вашої ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.
