новиною Вагман і прийшов до Євгенія, просячи у нього поради, що робити?
— Перша річ — не платіть! — мовив Євгеній.
— Комісар грозив екзекуцією.
— Зробимо рекурс. Се засуд нічим не оправданий. Він знає се і не посміє екзеквувати вас.
— Вай мір! Вай мір! — нарікав Вагман. — Се мені за те, що я приняв бідного чоловіка вашої віри. Без мене він був би згиб із голоду, бо ніхто не хотів приняти його. А тепер плати ще за нього кару.
— Не бійтеся, пане Вагман! — усміхаючись, мовив Євгеній. — Маю надію, що не будете платити нічого. Ну, а з Бараном що зробите?
— Що маю робити? Можу його ще нині відступити пану комісарові або пану старості. Я його не потребую. Овва, яка мені з нього робота! Не варт тої комірки, що в ній жиє.
— Ну, ну, не говоріть, пане Вагман! Все-таки він хоч дещо робить. Хоч браму замкне і відімкне.
Розмова йшла в Євгенієвім кабінеті на поверсі, бо канцелярія задля свята була пополудні замкнена. Обговоривши справу рекурсу від комісарського присуду, Вагман значучо моргнув на Євгенія і почав з іншої бочки.
— Ну, чую, що пан меценас були в Буркотині?
— Був.
— І оглянули пан той ліс, що я згадував?
— Та так… бачив його, проїздячи.
— Ну, і як пан меценас цінують його?
— Що ж, дуби гарні. Але я так мало розуміюся на тім.
— Ах, пане меценасе! А я пану говорю, прошу мені вірити, сам той ліс варт сто, півтораста тисяч.
— Може бути, хоч я сумніваюсь.
— Не вірять пан?
— Кажу вам, пане Вагман, що не розуміюся на тім інтересі.
— Ну, а говорили пан з хлопами?
— Хлопи ані слухати не хочуть про купівлю.
— Ну, розуміється. Я то так і догадувався. Де їм до того! Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше тратять. Вони лиш тоді будуть цмокати та бідкати, коли хтось інший їм з-перед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?