так треба було зробити, сього він не знав, але власне се мав собі за обов'язок.
— Стій! Хто ти? — кричали, доганяючи його, поліціянти.
Баран не втікав, але й не ставав. Тільки руки його забігали швидше, удари по дні балії заторохтіли з більшою силою.
— Се Баран! — мовив один поліціянт, догонивши його і заглянувши йому в очі.
— Ти що робиш, Баране? — крикнув другий поліціянт.
— Буджу, буджу, — глухо мовив Баран.
— Кого будиш?
— Усіх, у кого є уха, у кого душа жива.
— Та пощо?
— Щоб не спали. Щоб стереглись.
— Чого їм стерегтися?
— Ворог близько. Ворог надходить.
— Який ворог?
— Ворог на огнистім возі. Буде ходити в повітрі. Його голос як грім. Його слуги будуть печатати його печаттю всіх прихильних йому. Його…
Дальші слова заглушило громове торохтіння праників.
— Чи ти вдурів, Баране? — кричав поліціянт. — Дай спокій! Пана старосту будиш.
— Ви самі посліпли і поглухли! — ревів у відповідь Баран, не перестаючи тарабанити. — А я свою службу роблю. Буджу всіх. Уставайте, не спіть, бо ворог близько!
— Але ми арештуємо тебе.
— Не смієте! Руки відніме тому, хто доторкнеться мене. Мене бог послав. Я з Божого розказу, а ви що? Кому служите? Антихристови?
Поліціянти, прості собі передміщани, при тих словах почули острах і почали хреститися. Гуркіт Баранових праників видався їм тепер чимсь грізним, віщим, і вони стали мов стовпи, не сміючи ані арештувати, ані спиняти Барана. Сей, бубнячи щосили, пішов далі.
На поліціянтів наскочила купа нічних бурлак, що з шумом і голосними розмовами йшли на погоню за тарабанщиком.
— Що се? Хто се бубнить? — загомоніли вони.
— Баран, сторож Баран, — відповіли поліціянти.
— Та що він, здурів?
