докучало молодому адвокатові, здавна привичному до міського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного, рухливого міста, особливо в деякім віддаленню, настроювала його на якусь добродушність, розвивала в його душі чуття якоїсь повноти буття, якоїсь любої домашності, подібне до чуття того чоловіка, що з лісової самоти вернув додому на лоно многолюдної та говіркої сім'ї.
Та нараз до дверей його покою застукано, і, заким іще він успів відізватися, двері відчинилися, і в них показалася руда голова Стальського.
— Добрий день! — промовив він весело. — О, пан меценас іще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю… я думав…
— Але, прошу! Я не сплю. Власне хотів уставати.
— Ну, то я зажду… Піду пройтися, поки пан меценас…
— Але ж ні! Ввійдіть! Я не панночка, мене не заженуєте.
Стальський увійшов і запер двері за собою.
— Прошу, сідайте! Я зараз устаю. Так чоловік намучився в остатніх днях…
— Але ж то зовсім розумно, що спочиваєте. Треба шанувати сили, — мовив Стальський поклавши на однім кріслі капелюх і ліску і сідаючи на друге. В лагіднім полусвітлі було видно, що він сьогодні був одягнений чистіше, краще, ніж учора, підголений і підстрижений; очевидно, він ішов сюди просто від фризьєра, бо від нього пахло ще колонською водою, і вуси були свіжо нафіксовані.
— Я гадав, — говорив він, поки Євгеній мився, брав чисту сорочку і одягався, — я думав, що пан меценас мають сьогодні троха більше часу та підемо разом оглянути помешкання.
— Яке помешкання?
— Як то? Пан меценас уже забули, що вчора говорили мені, чи не міг би я знайти…
— Ага, га! Ну, так що ж?
— Я вже знайшов. Гарне помешкання, поверховий дім, фронт на вулицю, довкола сад, а затильні вікна виходять на міський парк. Чудесне положення при головній вулиці, недалеко ринку і недалеко руської церкви. Немов сотворене на канцелярію для популярного адвоката.
— О, пане Стальський, дуже вам вдячний!
— І надіюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайомий з властителем. Як на ваше щастя, від першого опорожнюються
