Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 12. Перехресні стежки (1960).djvu/180

Цю сторінку схвалено

— Отже, бачите, у мене накльована фінансова операція, що позволить мені сплатити все те відразу.

— Але коли?

— До великодня найдалі. Можете до того часу переждати?

— Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen hört die Gemütlichkeit auf[1]. Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є ніякий інтерес. Але все-таки ліпше було би сплатити все якнайшвидше. Знають пан маршалок, гроші гроші родять, проценти ростуть.

— Се вже моя страта. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тілько прошу підождати, найдалі до Великодня.

— Що ж, пан маршалок знають, такі папери — то перелетні птахи. Сьогодні вони в моїх руках, завтра трафиться купець, і я продам їх, а тоді не можу ручити ні за що.

— Розуміється, пане Вагман, розуміється. Я проти того нічого не говорю. Але дві чемности можете мені зробити.

— Які?

— Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть ніяких кроків до Великодня. До того часу надіюсь усе сплатити.

— Се можна. А друге?

— Друге те: як продасте кому мої папери, дайте мені знати кому.

— Гм. Часом такий купець не бажає собі того.

Пан маршалок глянув підзорливо на Вагмана.

— Маєте нап'ятого такого купця?

— Та… наразі не маю. Але, може, трафиться.

— Га, робіть, як знаєте, — кинув недбало маршалок. — Але се перше обіцюєте мені?

— Нехай буде й так.

— І се преці можете обіцяти мені, що дасте знати, коли продаватимете мої папери.

— Нехай і так буде.

— Слово чести!

— На хайрем.

Пан маршалок подав Вагманові ласкаво руку і вийшов геть.

 
  1. [У грошевих справах всяка добродушність кінчається].