— Отже, бачите, у мене накльована фінансова операція, що позволить мені сплатити все те відразу.
— Але коли?
— До великодня найдалі. Можете до того часу переждати?
— Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen hört die Gemütlichkeit auf[1]. Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є ніякий інтерес. Але все-таки ліпше було би сплатити все якнайшвидше. Знають пан маршалок, гроші гроші родять, проценти ростуть.
— Се вже моя страта. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тілько прошу підождати, найдалі до Великодня.
— Що ж, пан маршалок знають, такі папери — то перелетні птахи. Сьогодні вони в моїх руках, завтра трафиться купець, і я продам їх, а тоді не можу ручити ні за що.
— Розуміється, пане Вагман, розуміється. Я проти того нічого не говорю. Але дві чемности можете мені зробити.
— Які?
— Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть ніяких кроків до Великодня. До того часу надіюсь усе сплатити.
— Се можна. А друге?
— Друге те: як продасте кому мої папери, дайте мені знати кому.
— Гм. Часом такий купець не бажає собі того.
Пан маршалок глянув підзорливо на Вагмана.
— Маєте нап'ятого такого купця?
— Та… наразі не маю. Але, може, трафиться.
— Га, робіть, як знаєте, — кинув недбало маршалок. — Але се перше обіцюєте мені?
— Нехай буде й так.
— І се преці можете обіцяти мені, що дасте знати, коли продаватимете мої папери.
— Нехай і так буде.
— Слово чести!
— На хайрем.
Пан маршалок подав Вагманові ласкаво руку і вийшов геть.
- ↑ [У грошевих справах всяка добродушність кінчається].
