— Я? Присягати? На таку дурницю?
— То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, — замітив Євгеній.
— Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи — хіба то крадіж? — змагався жид.
— Принесіть тору! — мовив суддя до возного.
Жид поблід, затремтів.
— Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.
— Мусиш, лайдаку! — озвірився на нього суддя.
— Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нічого не бачив. Я бачив, але не все. Я… я… Я Лейбин свояк. Я зрікаюся свідоцтва.
— Прошу записати заяву свідка до протоколу, — спокійно мовив Євгеній.
Гершка пустили. Він сів на боці і почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із лазні вихопився. Все тіло на нім дрожало.
Другий жид таки мусив присягати, але був так змішаний, що з його зізнань ніхто не міг бути мудрий. Про крадіж він чув від Лейби, бійку бачив — се було в Ільковій хаті, але чого він там зайшов і як прийшло до бійки, сього він не міг собі пригадати. Покликано хлопів. Ті присягали байдужно, але з їх зізнань стверджено зовсім не те, чого хотілося Лейбі. Виходило, що про крадіж кукурудзи Лейба почав говорити аж того дня, коли зчинилася пригода, що того дня мали бути вибори до ради громадської, що Лейба перед тим радився з деким із громадян, як би не допустити Ілька до ради, і ухвалено кинути на Ілька підозріння за крадіж, наробити йому сорому ревізією в його хаті і так знеславити його в громаді, Лейба казав війтові йти на ревізію, але війт не хотів, то Лейба пішов сам, і так зчинилася бійка.
— Чи у вас Лейба така велика власть у селі, що може розказувати війтові? — запитав Євгеній.
— О, так, у нас що Лейба скаже в селі, то мусить бути.
Переслухи скінчилися. Встав прокуратор.
— Справа про крадіж досі невияснена, і щодо неї ведеться слідство; в усякім разі на оскарженім тяжить підозріння. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признався. Всі зізнання свідків у тім факті нічого не можуть змінити, бо про конечну оборону тут не може бути мови. От тим-то я
