відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?
— В моїй хаті.
— А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?
— Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.
— Ну, то, певно, прийшов з війтом?
— Ні.
— З присяжним?
— Ні.
— З польовим або з ким-будь із громади?
— Ні.
— Як то, сам?
— Ні, не сам. Узяв собі до помочи двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в'язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.
— Правда се, пане Лейбо? — запитав Євгеній.
— Неправда!
— Ага, преці маємо відповідь.
— Нехай свідки скажуть, — мовив Ілько.
— Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.
— Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, — мовив протоколянт.
Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.
— Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? — запитав суддя.
— Я те знаю про сю справу, — забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам'ять, — що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночи…
— Перепрошаю пана совітника, — перервав його бесіду Євгеній, — я би просив заприсягти сього свідка.
— Що? Заприсягти? — скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.
— Ага, ага, заприсягти, — похопився суддя і нараз зупинився. — Але-бо… А пан прокуратор мають який внесок?
— Згоджуюся з внеском пана оборонця.
— Ну, Гершку! Будеш присягати, — обернувся суддя до свідка.