— Я чув тілько про одного Шнадельського, — мовив Євгеній. — Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?
— Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.
— А питали ви його, кілько би то коштувало?
— Казав, що найменше п'ять соток.
— Видно, на богачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?
— Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькови на господарстві, а у Демка п'ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибіль пускати. Адже господарство — річ набутна́, а своєї крови жаль.
— Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?
— Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Низше десятки й не дивився. «Не думайте, — говорив, — що то легка річ!» Я дав п'ятнацять ринських, а деякі й по двацять подавали.
— І кажете, що в уряді громадськім се голосив?
— А так.
— І богато людей се чуло?
— Та щось нас п'ять чи шість.
— Війт чув?
— Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. «Бо, — каже, — наказ вийшов із Відня робити все в тихости, аби нарід не перепудився».
— І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?
— Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся грунти виходжувати, лівентарі виробляти.
— І за все каже собі так платити?
— Ну, та певно. Без того не можна.
