його, що се помилка. О. Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього.
Термін у Гумниськах був назначений на дев'яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Беркові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.
— Здорові були! — привітав їх Євгеній. — А що, панове?
— Та ми хотіли би з паном побалакати, — мовив один із селян.
— Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.
— Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили…
Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.
— Поперед усього прошу шапки на голови!
— Та вже най пан вибачають, — мовили селяни, беручи шапки під пахи. — Ми й так постоїмо.
— Ні, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадівали шапки.
— Ну, що ж там у вас?
— Та ми би хотіли порадитись…
— Перепрошаю… Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, — мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.
— А так, — мовив той.
— Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
— Та… при єгомостеви ніяково. Єгомость не люблять… гніваються, коли хто говорить не до річи.
— Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?
— Та ми би хотіли питати… Пан, певно, читають казети… Чи то правда, що навесну має бути велика війна?
— Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може й ні.
