даєте, пане, ви адукат — як міркуєте, що мені за се буде?
— Андрію, гей, Андрію! — з притиском, нервово обізвався священик. — Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!
— Єгомость! — з болющим докором скрикнув селянин. — Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душегуб? Чи я завинив що пану фізикови? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?
— Хіба ж він того хотів?
— Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? — вмішався Євгеній. — Се ж очевидна його провина.
— Е, для хлопських дітей усе добре! — гірко говорили селяни. — Трута замісь матерії — овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.
— Слухайте, люди, — мовив Євгеній, — коли се сталося?
— Якраз нині тиждень тому.
— І ви давали про се знати кому?
— Зразу не знали, що сталося, — мовив о. Зварич. — Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерти. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.
— То вже він сказав, що донесе про се, де треба, — додав один селянин.
— Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду, — мовив Євгеній. — Адже се нечувана річ!
— Ой, пане, — мовив знов один селянин. — Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.
— Звичайно п'яний щепить, — лаконічно додав о. Зварич.
— Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?
— Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?
— Хто йому що зробить! — додавали селяни. — У него плечі.
— Ну, люди добрі, то так не може бути, — мовив Євгеній. —
