— Антихрист.
У Євгенія похололо в серці — не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
— Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! — мовив він лагідно. — Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
— І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.
— Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?
— Знаю, відки знаю.
— Ні, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
— Певно, що ні.
— Значить, вам наговорив хтось.
— Наговорив чи не наговорив… А сказав такий, що мусить се знати.
— Ну, хто такий? Скажіть, не бійтеся. Я не скажу нікому.
— Не скажете? Ану, закляніться Божим ім'ям.
— Їй-богу, не скажу.
— Ну, так знайте… Отець місіан мені сказав, — прошептав Баран із виразом великого страху на лиці.
Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися.
Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Вагманової спальні, держачи капелюх у руках. Вагман сидів на простім дерев'янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації і пооковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов'язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.
— То, кажете, з Буркотина хлопи? — допитував Вагман у Барана. — Напевно, з Буркотина?
— Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
— Ну, і що ж казали?
— Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.
